Аналіз соборчика Ново-Милятинського деканату (Михайло Кульпа)

1. Отець Костельник повинен був переконати отців Ново-Милятинського деканату, що перехід на православ’я є єдиним правильним виходом, переконати, що та віра, яку вони сповідували є не правдивою, адже істиним є лише православ’я. Натомість “кагебист” І. Богданов аналізував та уважно слідкував за тим, щоб о. Костельник говорив усе правильно. Навіть коли вони їхали на збори, то вказував йому, що повинен говорити більш переконливіше і правдоподібніше, аніж на зборах Бузького деканату.

2. Переважно питання мали теологічний характер. Отці просили о. Костельника, щоб довів їм істиність православ’я та заперечив істинність католицизму. Зокрема отець Микола Маркевич задавав питання, для чого потрібен цей перехід і чому ж так різко змінилась думка о. Костельника, адже він сам їздив до Риму та говорив про Папу. 

          Аргументи застосовували ті, що потрібен час, щоб ознайомитись із вірою православною, адже не можуть змінити віру за кілька годин. Їм потрібні були якісь аргументи, щоб навчати людей, адже ті могли їх вигнати із парафій. Отець Маркевич говорив, що був вихований у греко-католицькому дусі, є католиком і не піде в православ’я, яке породило багатьох атеїстів.

3. І. Богданов-”Іванов” вирішив дати отцям два дні на те, щоб вони ознайомились із потрібною літературою, та зобов’язав декана Дрелиха, щоб скликав усіх отців 6 серпня на повторні збори по воз’єднанню із православними.

4. Спільним є те, що о. Микола Маркевич чітко виступає проти воз’єднання. У нотатках “кагебиста” згадується, що Маркевич і Балуш роз’їжджають по парафіях Львівської єпархії і закликають не воз’єднюватись. 

                   У інтерв’ю вл. Бориса Гудзяка згадується і про вбивство о. Гавриїла Костельника, згадується і про його їмость та про Клюсова, з яким Костельник добре жив. 

                   У довідці співробітника НКДБ УРСР більше зосереджено увагу на деканальних зборах, та реакцію отців, які були на ньому присутні. Варто зазначити, що отці в більшості не були проти, але просили часу для ознайомлення із потрібною “воз’єднавчою” літературою. Отець Романишин навіть виступив зате, що потрібно прислухатись до о. Костельника.

Аналіз соборчика Ново-Милятинського деканату (Володимир Телішевський)

1.Роль о. Костельника і «кагебиста» І. Богданова-«Іванова» під час соборчику?

Аналізуючи ці два документи стосовно соборчику Ново-Милятинського деканату, найперше варто проаналізувати роль о. Гавриїла Костельника та кагебіста І. Богданова-«Іванова». У інтерв’ю з отцем Миколою Маркевич є тільки згадка про співробітника НКДБ І. Богданова, що він був присутній на  цьому соборчику духовенства, тоді як з іншого документу можемо зрозуміти, що він надавав інструкції Костельнику перед проведенням зборів. Загалом із цих двох документів можемо зробити висновок, що цей «кагебіст» проводив настанови отцю Гавриїлу, слідкував, щоб останній говорив тільки те, що потрібно, дивився на реакцію духовенства стосовно возз’єднання, нотував хто чинить найбільший опір та докладав про все відповідним органам УРСР. Натомість Костельник у документах виступає в ролі своєрідного «агітатора», котрий проповідує духовенству повернення до православ’я, проте о. Микола  Маркевич згадує, що о. Гавриїл постає з негативної точки зору, оскільки він запроваджує православіє, хоча сам перед тим був у лоні УГКЦ.  Але сам Богданов робить акцент, що на цьому зібранні Костельник зробив дуже хорошу і грунтовну доповідь стосовно укладення унії і її негативній ролі для українського народу, про справжню політику Ватикану та інші закиди в бік Римського престолу.               

2.Які питання задають священики під час соборчика? Які аргументи вони застосовують для обгрунтування своєї позиції?

У довідці Богданова сказано, що на тих зборах до Костельника ставили питання «теологічного характеру», після чого між священиками почалися диспути з догматичних питань, а також поставили декілька запитань до самого Іванова, проте тут можна тільки догадуватися стосовно чого були запитання. З іншого боку у інтерв’ю з о. Миколою можемо побачити обурення з боку духовенства і питання для чого він запроваджує православ’я, адже зокрема сам Маркевич говорить, що Костельник був на боці УГКЦ: «Та Ви, - кажу, - колись інакше говорили, та Ви писали інакше […] Та ж Ви їздили до Риму, як був ювілей […] Папа Римський вийшов, голова Церкви».

3.Які висновки робить І. Богданов-«Іванов» після зустрічей на соборчиках із духовенством?

У довідці І. Богданова варто звернути увагу на два основних моменти. По-перше він звертає свою увагу на о. Миколу Маркевича, як на активного захисника католицизму і противника возз'єднання з РПЦ, осікільки за свідченнями диякона Балуша, отець Микола їздить по інших деканатах Львівської архиєпархії і проводить агітаційну пропаганду проти Православної Церкви. Священик Ковальський Володимир Федорович боїться, що якщо він перейде на православ'я, то його парафіяни виженуть, хоча так виглядає, що він не проти возз'єднання. Також із його докладу можна зрозуміти, що священики не є проти переходу, проте через відсутність багатьох священиків, вони не можуть ухвалити рішення, їм потрібно "простудіювати" книжки Костельника і зібравшись знову ухвалити остаточне рішення. У його докуметні лише отець Романишин відкрито підтримував Костельника. Загалом виглядає так неначе священики сумніваються стосовно возз'єднання, а на пропозицію "кагибіста" зібратися знову 6 серпня всі радо відгукнулися. Проте о. Микола Маркевич говорить, що всі священики були категорично проти приєднання до РПЦ, оскільки в кінці диспутів ніхто з ним навіть говорити не мав наміру.

Аналіз соборчика Ново-Милятинського деканату (Василь Тацинець)

Костельник був лише інструментом у великій машині, яка була запущена з однією метою – ліквідація ГКЦ. Підтвердженням цього ми можемо знайти у документах, які розповідають нам про подорожі кагебіста і о. Гавриїла, коли вони вирушили в Ново-Милятинський деканат і по дорозі останній отримував настанови, інструкцію, та певні зауваги щодо того, про що той буде говорити, чого потрібно уникати і на що більше звертати увагу, адже як стверджує Іванов у своєму звіті, Костельник висловив певні провокаційні заяви у Буському деканаті. Кагебіст виступає як представник цієї машини по ліквідації і звісно ж що диктує так звані «правила гри», цілеспрямовано керуючи усім процесом задля досягнення мети.

Щодо висновків, які зробив І. Богданов після соборчиків, то мало що відомо з його звітів, адже вони є простим описом послідовності подій, які там відбувались. Лише в кінці можемо зрозуміти, що хоча і був збентежений малою присутністю священиків, проте задоволений від виступу Костельника.

Аналіз соборчика Ново-Милятинського деканату (Юрій Карвацький)

1.       Костельник і «кагебист» Богданов-Іванов виступають у документах немов би виконувач наказів та контролюючий за правильним їхнім виконанням. Перед Костельником стоїть завдання, де він має провести соборчик із священиками двох деканатів, на якому має розказати по що приїхав, чого потребує, чому це потрібно. Натомість І. Богданов-«Іванов» наводить отця Костельника ще в дорозі на те, щоб він не робив помилок і всяких провокаційних заяв, слідкує за правильним ходом соборчика. Через малу явку священиків зобов’язує декана Дремиха зобов’язав забезпечити явку священиківю

2.       Священики найбільше, згідно записок НКВД, питають про те, як це можна здійснити, якщо вони протягом довгого періоду «католизували» нарід, а тепер потрібно все робити інакше. Інші казали, що потрібно вивчити ту тему, прочитавши твори Костельника, бояться того, що люди виженуть священиків із парафії. Іванов каже, що священики задавали Костельнику декілька теологічних питань. Питали як то так, що їздили до Риму, Папа був рідний, Голова Церкви, а зараз такі думки про відхід? Також ставлять фактор, що усі священики вчилися по латинським книжкам і не так легко буде той перехід здійснити.

Аналіз соборчика Ново-Милятинського деканату (Любомир Пецюх)

Роль о. Костельника і «кагебиста» І. Богданова-«Іванова» під час соборчику?

Загалом Костельника розглядають з негативної точки зору, що він був «на поводку» в НКВД. Однак, на мою думку, не все так просто. Костельника цікавило Східне богослов’я, він багато вивчав його, тому легко натрапив на пастку – ініціативну групу. З другого боку, розуміємо його як людину, яка також переживає за своє життя… А з третього боку можна зробити висновок по документах, що він намагався іграти на два фронти. Він іграв на часі, знаючи, що тої влади довго не буде, він, перейшовши в Російську Церкву, намагався все рівно бути зі своїми вірними, щоб не дати їх на поталу владі. На соборчику в нього була чітка роль: представити позицію, яку йому сказали, Богданов ще зробив йому пару зауважень, тож на соборчику Костельник не міг сказати щось від себе, а просто був під «мішенню» Богданова. Роль Богданова на соборчику була теж чітка, він повинен був прослідкувати за всіма, вичислити хто є хто, хто є проти московської Церкви а хто є за неї, щоб потім докладно описати і всіх, хто б міг якимось чином помішати «Загальногалицькому» собору, заарештувати.

2.Які питання задають священики під час соборчика? Які аргументи вони застосовують для обгрунтування своєї позиції?

Під час соборчика отці були здивовані думкою отця Костельника. Питалися що він таке робить? Він ж раніше інакше говорив і писав інакше. Просили щоб довів теологічно ті всі речі. Аргументи: потрібен час, щоб ознайомитися з тим питанням, оскільки вони не можуть змінити віру за кілька годин. Деякі не хотіли переходити взагалі.

Аналіз соборчика Ново-Милятинського деканату (Геннадій Аронович)

Беручи до уваги два документи, надані для читання, можемо уявити собі певну картину своєрідного підготовчого процесу перед проведенням Псевдособору у Львові 1946 року. Бачимо, що непересічну роль відігравали отець Гавриїл Костельник та «кагебист» Богданов-«Іванов». Дивлячись на соборочик Ново-Милятинського деканату бачимо, що головним їхнім завданням була агітація переходу на православ’я. Це робилось у дуже прямий, навіть брутальний спосіб: висвітлення богослов’я Католицької Церкви як неправильного, окреслення «небезпечної» політики Ватикану, а також намагаючись використати аргументи церковної історії, коли мова йде про укладення Берестейської унії 1596 року, свідомо підтасовуючи їх, як виглядає з документу, на свій лад. Ще одним свідченням пропагандистської ролі подібних з’їздів, які очолював Костельник, є його книга «О Папстві», в якій, очевидно мова йшла про «гріхи» Ватикану, з якою мало бути ознайомлене духовенство.

Одразу кидається в очі те, що Богданов-«Іванов» виконував роль такого собі вищого наглядача, який спостерігав за тим, щоб усе відбувалось згідно накресленого плану ліквідації Греко- Католицької Церкви. А отець Гавриїл був своєрідним рупором, який голосив про необхідність переходу, намагаючись дати цьому певне теологічне та еклезіологчне підгрунтя (хоча і аргументи «вам то по головах піде», «якщо відмовитесь, вас арештують» теж були присутні). Костельник був розмінною монетою, що бачимо з того, як «кагебист» нагримав на нього за те, що зустріч Буського деканату мала дещо негативно провокаційне забарвлення.

Священики, які все ж зібрались на соборчику Ново-Милятинського деканату задавали різні питання. Спершу теологічного та догматичного характеру. Бачимо очевидний спротив священиків, які говорять про те, що вони  та їхня паства є навчені і виховані в католицькому дусі, а тому не мають наміру переходити на чуже православ’я. І лише один священик деканату пристав на пропозицію Костельника, аргументуючи прийняття православ’я на історичний момент воз’єднання галичан із жителями Східної України.

Можемо зробити висновок, що завданням Костельника та Богданова була агітація переходу на православ’я з низів, а тому вони намагались знайти аргументи для відкинення Католицької Церкви. Однак священики на місцях не були готовими до прийняття православ’я, оскільки воно виглядало чимось дуже вже новим, що бентежило не тільки їх, але й могло стати каменем спотикання і серед вірних.

Міфи і стереотипи про греко-католиків у риториці УПЦ (2006-2016) (Геннадій Аронович)

Перший разючий міф, який прямо заторкує бачення «істинними православними» греко-католиків, говорить про те, що хрещення РУСІ є днем народження «РУССКОЙ Православной Церкви и РУССКОГО народа». Але навіть звичайні підручники з історії України свідчать про те, що з цією подією відзначаємо народження КИЇВСЬКОЇ Церкви на території КИЇВСЬКОЇ РУСІ. І УГКЦ є прямою наслідницею християнства з Візантії, прийнятого біля 988 року, про що вкотре було засвідчено Блаженнішим Святославом під час спогадування 70 річниці Псевдособору у Львові. А така думка МП є свідченням ексклюзивізму.

Аналізуючи запропоновані документи, чітко вбачаємо те, що діяльність та рішення Псевдособору 1946 року Православні Московського Патріархату виправдовують за рахунок Берестейської унії 1596 року. Вони (москвофіли) говорять про цю подію як про відхід від православ’я, своєрідну зраду, політичну інтригу Риму, який хотів мати абсолютну владу, зокрема політичну, примусову латинізацію тодішнього від віків православного населення.

Але тут варто зазначити, що унія укладалась за рішенням не окремої відірваної групки людей, але самим Митрополитом Рогозою та більшістю єпископів Церкви. Метою укладання було не знищення своєї ідентичності чи зрада, але, виходячи з тридцяти трьох атрикулів унії в Бересті та документів, які їй передували, збереження власної Церкви з її самобутністю, історією, богослов’ям та обрядом від ряду нищівних чинників. Було вирішено досягнути цю мету за допомогою Апостольського Престолу, оскільки Візантійський Патріарх не міг нічим допомогти не тільки різним помісним Церквам, але й собі після Падіння Константинополя 1453 року.

Знову ж варто додати, що до унії приєдналась КИЇВСЬКА Митрополія на чолі з її Митрополитом, вибравши для себе певний шлях свого розвитку. Тому не можна говорити про відступлення від віри чи окреслити цю подію наступним чином: «воля горе-ієрархів, підтриманих частиною української знаті, що хотіла урівняння своїх прав та привілеїв у Польському королівстві нарівні з польською шляхтою». Хоча й справді наслідки унії не завжди відповідали поставленій меті, однак все ж це була одна з дуже небагатьох альтернатив для збереження ідентичності, а відповідно був важкий вибір проводу Церкви, яку назвали унійною.

Цікавим і вартим уваги є міф про те, що уніатська Церква була прибічником «німецьких визволителів», їхньої ідеології. Православні використовують лист Митрополита Андрея, в якому він чітко вітає німецьку армію на Галичині. Однак прибічники цієї ідеї забувають про історичний контекст, який свідчить про велике гноблення радянською владою галичан, що і стало причиною радості серед місцевого населення. Вже незабаром читаємо відкритий лист Шептицького до Ріббентропа про засудження ідей нацизму.

Також варто зазначити, що риторика Московського Патріархату щодо Псевдособору залишається дуже схожою. Ці події висвітлені як довгоочікуване повернення православного народу в лоно єдиної РУСЬКОЇ (насправді РОСІЙСЬКОЇ) Православної Церкви після схизматичної Берестейської унії. Прийшла свого роду довгоочікувана справедливість: храми повернули, вірні знову сповідують істинну єдиноспасаючу православну віру, нацистська та фашистська Церква знищена. Тут знову ж постає ряд зауваг. Найперше ніхто й не зраджував віри в часі підписання Берестейської унії, але ПРОДОВЖУВАЛИ віру предків і спадкоємицею Володимирового Хрещення є УГКЦ. За «самоліквідацію» унійної Церкви проголосували самі священики без жодного єпископа, на відміну від собору в Бересті, де Церква на чолі з її проводом підписали 33 артрикули. УГКЦ активно боролась також і за ідентичність українського народу. А храми, збудовані до 1596 і уніатами аж ніяк не можуть називатись споконвічною власністю Російської Церкви, а тому і деякі культові споруди були повернені після виходу Церкви з Підпілля.

Часто також Православні говорять про велику злобу греко-католиків на них після виходу з Підпілля. Однак це є пусті балачки, бо єрархи УГКЦ, серед яких і теперішній Глава Святослав Шевчук, неодноразово закликали до компромісу та побудови братерських стосунків. А відповіддю на цей заклик є лише ексклюзивізм та ненависть, яка відчитується в їхніх офіційних документах.

Хоча в 2016 вже є натяк на пошук шляхів мирного співіснування, про що в 2006 і не йшла мова. Але все ж риторика і міфи є схожими.