Сімдесяті роковини Псевдособору 1946 року (ЛДС Святого Духа, 2016)

Зустріч-розмова про історію УГКЦ в Польщі

Студентки Оля Горін, Іра Недостойна та Марія Винник провели зустріч із студентами на тему :

"РЕПРЕСІЇ СУПРОТИ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО ДУХОВЕНСТВА ПЕРЕМИСЬКОЇ ЄПАРХІЇ ТА АПОСТОЛЬСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ЛЕМКІВЩИНИ

(1939-1984 РР.)"

В перші дні війни з’явилися й перші жертви серед греко-ка- толицького духовенства. 19 вересня 1939 р. гітлерівці розстріляли о. Миколу Величка - пароха Боська (Апостольська адміністрація Лем­ківщини), а 27 вересня більшовики застрелили о. Михайла Телепа - пароха Рогізна (Яворівський деканат). Дальші роки війни принесли чергові втрати, а її завершення у травні 1945 р. для УГКЦ обернулося реалізацією планів сталінського режиму та його сателітів щодо її ціл­ковитого інституційного знищення та переслідувань її священнослу­жителів і вірних.

Ще й досі важко відтворити всі обставини цих трагічних події та з’ясувати долю поодиноких осіб. Важливою перешкодою є брак до­кументальних матеріалів. Але ще більшою проблемою є розпорошен­ня вірних внаслідок депортаційних акцій радянського й польського комуністичних режимів, яке негативно позначилося на збережені історичної пам’яті про жертви тоталітарного насилля над свободою сумління. Тому зусилля авторів різних публікацій з цієї проблемати­ки були спрямовані насамперед на те, щоб встановити повний перелік усіх священиків, котрі загинули у 1939-1947 рр.

Першим порушив це питання о. Василь Гриник у кількох звітах до Священної конгрегації Східних Церков, що у Ватикані, а особливо у звіті «Церква в рідному краю і в Польщі» від 18 березня 1948 р.[1] Крім опису стану УГКЦ на землях, що опинилися у складі повоєн­ної Польської держави, він подає список убитих загонами польського збройного підпілля і частинами Війська Польського 23 священиків.[2]

   Серед діаспорних опрацювань варто згадати матеріали, опубліко­вані в серії «Мартирологія Українських Церков». Зокрема у томі, при­свяченому УГКЦ, вміщено загальний список «Українські католицькі владики, священики, монахи і монахині замордовані, розстріляні, ув’язнені, заслані в СРСР і східноевропейських комуністичних країнах 1984 pp.» [5, с. 101-155], а також опубліковано нарис о. Васи­ля Гриника з короткими біографічними інформаціями про 50 священ­нослужителів, помордованих на території Апостольської адміністрації Лемківщини та Перемиської єпархії у 1939-1948 рр.[3]

Таким чином, у 1944 - 1947 ГКЦ у Польщі була представлена Перемишльською єпархією та Апостольською Адміністрацією Лемківщини. Державна влада заборонила зносини з Ватиканом. У ре­зультаті переселення українського населення до УРСР кількість греко- католицьких священиків зменшилася з 414 до 114. Ті, що залишилися, піддавалися репресіям: арешти, ув’язнення, розстріли. Офіційно ні Перемишльська єпархія, ні Апостольська Адміністрація Лемківщини не були ліквідовані державними законами, вони формально продовжу­вали існувати. Важко було відбудовувати нормальне релігійне життя в умовах відсутності офіційного визнання суб’єктності Церкви та її окремого юридичного статусу.[4]

Відновлення структур УГКЦ в Польщі

1989 рік став переломним як в історії підпільної УГКЦ в Україні, так і в історії УГКЦ в Польщі. Фактично, відродження почалося від святкування тисячоліття хрещення України 1988 року у Ченстохові. «Тоді приїхало кількадесят тисяч вірних з Польщі. Пригадую, як ми процесійно йшли з мощами св. Йосафата. Святкування тисячоліття таки стало своєрідним порогом в історії УГКЦ. Потім поволі держава дозріла до того, аби відновити її структури в Польщі. Подібний вплив мало тисячоліття хрещення України і для легалізації УГКЦ в Україні, коли Церква, яка формально не існувала, раптом заявила про себе!»[5]

 У травні 1989 року польський уряд прийняв Декрет "Про взаємини між Католицькою Церквою та Республікою Польща", на основі якого утворено Комісію з повернення втраченого церковного майна.

Той Декрет схвалила ще комуністична влада. А Перемишльську єпархію відновлено тільки 1991 p., отож ми не брали участі у схваленні того документа. В ньому не було жодного слова про Греко-Католицьку Церкву, тільки про Католицьку Церкву.

Багатьох людей виселили під час акції "Вісла", зокрема, з території Перемишльської єпархії (Лемківщина, Ярославина, Замойщина, Томашівщина).[6]

Наскільки цей Декрет вирішив майнові проблеми УГКЦ в Польщі? 

Пізніше моїми стараннями визнано, що такий документ є. Звичайно, ми могли намагатись повернути втрачене, але тільки те, що є в руках держави, бо те, що перейняли приватні власники, підприємства, організації, від них забрати неможливо.  Все ж вдалося дещо повернути: семінарію, дім єпископський.
Римо-Католицька Церква в Польщі має 250 храмів, Православна Церква – 23. Це все на теренах Лемківщини, звідки виселили наших людей, а там, де залишилися наші вірні, відправляємо почергово в наших церквах. Маємо проблему з Православною Церквою: зовсім не пускають наших вірних на відправи і не хочуть повернути наші колишні храми.

УГКЦ в Польщі має труднощі щодо покликань до священичого і монашого життя.
Є своя семінарію, яка функціонує разом з латинською семінарією в Любліні в рамках Люблінського католицького університету. Там студіюють 20 наших хлопців з Польщі і понад 30 кандидатів з України. Для потреб нашої єпархії цих студентів з Польщі вистачає.[7]

У часи нелегального УГКЦ у Польщі, якимось чином підтримувалися контакти з підпільною Церквою в Україні. 44 роки в Україні Греко-Католицька Церква терпіла більше. У Польщі нас так не переслідували. Так, допитували священиків, але не закривали. Щоправда, сидів о. Василь Гриник, але частина наших священиків могли служити в латинському обряді. В Україні ж усе було в глибокому підпіллі. Були виїзди в Україну, зустрічі з церковним проводом.

«Я особисто зустрічався з владикою Филимоном Курчабою, підтримував контакт з владикою Софроном Дмитерком. Оті перші Біблії, котрі приходили в Україну наприкінці 80-х років, – це була справа наших рук. Саме звідси ішли оті перші книжки і фелони для України. Їх друкував владика ще з тодішньої Югославії. Гроші на це виділила Конгрегація, а я був відповідальний за те, аби цю літературу спровадити в Україну до Митрополита Володимира Стернюка, що ми і робили».

16 січня 1991 р. проголошено відновлення Перемиської єпархії та призначення її владикою Івана Мартиняка (урочиста папська булла має дату 25 січня 1991 р.). Це призначення набрало повної юридичної сили 13 квітня того ж року, коли новий перемиський єпарх був інтронізований. Сьогодні, можливо, ці події стали для нас малозначущими.

Якраз призначення повноправного єпарха було по суті зламним моментом, коли греко-католицький владика став господарем у нашій церковній спільноті, а не лише «намісником» (генеральним вікарієм) латинського ординарія. Це, можна сказати, і є отой момент, коли УГКЦ у Польщі отримала внутрішню самостійність – що означає – і права, і обов’язки.[8]

---

[1]Лебедович, І. З мартирології духовенства Західної України: матеріяли до історії / о. Іван Лебедович. - Філядельфія: накладом автора, 1978. - 108 с.

[2]Бескид, Ю. На згарищах Закерзоння / Юліян Бескид (Тарнович). - То­ронто: «Лемківщина», 1954. - 128 с.

[3] Прах о. Богдан. Греко-католицьке духовенство Перемиської єпархії і Апостольської адміністрації Лемківщини 1939-1947 рр. – Вбиті і репресовані // Богословія. – Т. 63,  кн. 1-4. – Львів, 1999. – С.116-134.

[4] Місило Є. Греко-Католицька Церква у Польщі (1944 - 1947) // Варшавські українознавчі записки. - 1989.

[5]МИТРОПОЛИТ ПЕРЕМИСЬКО-ВАРШАВСЬКИЙ ІВАН (МАРТИНЯК): “У ЧАСИ ПІДПІЛЛЯ УГКЦ У ПОЛЬЩІ ЗАЙМАЛАСЯ РЕЛІГІЙНОЮ ПАРТИЗАНКОЮ” http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/58469/

[6] Czech Mirosław. Niedola grekokatolików w PRL - http://wyborcza.pl/1,76842,6833238,Niedola_grekokatolikow_w_PRL.html

[7]  "Наша Церква у Польщі": інтерв'ю з Архієпископом Іваном Мартиняком, Митрополитом Перемишльсько-Варшавським УГКЦ
http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/interview2/church_in_Poland/

[8]УГКЦ у Польщі: 20-ліття внутрішньої незалежності//диякон Петро Сивицький//ПУБЛІЦИСТИКА//2011-05-12
http://www.nasze-slowo.pl/%D1%83%D0%B3%D0%BA%D1%86-%D1%83-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%89%D1%96-20-%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F-%D0%B2%D0%BD%D1%83%D1%82%D1%80%D1%96%D1%88%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D1%97-%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D0%B0/

Аналіз соборчика Ново-Милятинського деканату (Мар'ян Харчук)

Найперше хочеться відзначити, що отець Костельник на цьому так званому соборі нічого  не вирішував, а був тільки голосом певних осіб. Також помітно, що перед так званим «соборчиком», Богданов наказав щоб отець Гавриїл Костельник стримувався під час свого висловлювання. Завданням їхнім було найперше те, щоб агітувати все духовенство на перехід на православія.

Питання задавали богословського характеру, однак задавались питання також і догматичного характеру. Потрібно зазначити, що духовенство виступало проти того, що описує Богданов у своєму документі. Як бачимо з інтерв’ю, що отець Гавриїл Костельник дійсно перейняв ідею об’єднання, і час від часу висловлювався до священиків, щоб ті ступали на бік ініціативної групи.

Підсумовуючи вищесказане ми розуміємо, що ці два документи як і різняться між собою так і мають різні бачення щодо однієї події. Однак ці документи мають спільність у тому, що показують приклади самих священиків, які не побоялись переслідування та заслання.

Міфи і стереотипи про греко-католиків у риториці УПЦ (2006-2016) (Мар'ян Харчук)

Переглянувши фільм та переглянувши послання духовенства та ієрархії УПЦ, я дійшов висновку, що ті особи, які демонтували його мали надзвичайно хибне та викривлене уявлення бачення історії яка творилася у той час. Історія, яка є побудована на брехні і має за мету вивищити російську православну церкву, а тим іншим забруднити та очорнити уніатську церкви.

Слід також зазначити, що на думку авторів фільму Рим, та римський архиєрей не є зацікавлені в тому, що була одна православна церква, яка веде до спасіння. Саме один з єпископів православної церкви говорив, що папа не хоче відповідати на листа який він відіслав і тим самим єпископ вважав, що папа негативно ставиться до православної церкви. Яку отці та єпископи вважали просвітлену світлом Євангелії, яка має несотворенну повноту розуміння істини.

  Потрібно також відзначити що у фільмі уніати виступають як  надзвичайно жорстокі люди, котрі мають великий ненависть до православних.

Боляче було чути, що уніати силоміць захоплювали церкви, знищували церковне майно, виганяли священників та єпископів із храмів.

Отже, із переглянутого фільму можна зрозуміти, як православна церква МП завдяки брехні хоче очорнити та споганити уніатську церкву. Тому, ніщо не залишається нам, як тільки возносити наші молитви до Господа і просити, щоб Він подав мир та справедливість на нашій землі.

Переглядаючи звернення       Синоду щодо псевдособору можна зрозуміти, що активно пропагується навернення Русі за допомогою унії. Синод запевняє, що не було потреби вводити чогось нового, оскільки на їхню думку у той час не було ніяких еклезіологічних проблем. Вони вважали, що їхня Церква володіла повнотою істини та Благодаті, що Господь примножував через неї людей. Ми бачимо явні виокремлення моментів історії, які згідно з фактів виглядали зовсім по-іншому.

Насамперед потрібно відзначити, що західні терени Русі у той час попали під великий вплив Латинської Церкви, тому що вони бачили християнство з дещо іншого ракурсу і можливо унія з Римською Церквою була єдиним на той час виходом із ситуації, яка склалась.

З цього випливає великий негатив того, що унія була на думку УПЦ політичним ходом, що наслідки штучної унії були катастрофічними для Православної Церкви. Смішно є читати, що Православну віру було викорінено фактично на всій території. Але надзвичайно дивно є, що Православна Церква зазнавала гонінь та переслідувань з боку уніатів, які на їхню думка вдавалися до жорстокості та переслідувань. Також міф є у тому, що унія не мала підтримки у вірних, а була підтримкою саме тих людей, котрі були винагороджені і хотіли унії, тому що саме вони бачили надзвичайно велику біду у Церкві. Та й зрештою ми можемо зрозуміти з перспективи сьогодення, що якщо б унія не оправдала себе і не була підтримувана народом, то УГКЦ як однієї із найбільш Східних Церков, які є у єдності з Римським архієреєм просто не існувало.

Потрібно також згадати про міф Греко-Католицької Церкви, яка на їхню думку вела співпрацю з нацистами. Цікавим є те, що за їхніми словами А. Шептицький та Й. Сліпий агітували активно людей, щоб ті підтримали владу.

Цікавим є те, що перша декларація називала греко-католиків уніатами, або іншими слова, а остання вже називає греко-католики, котрі засвідчували себе як Церкву. Ще один міф який не хочеться читати, це те що Православна Церква зазнавала гоніння, що їхні священики та віряни були піддані катуванню з боку радянської влади.

Також цікавий міф про те, що Греко-католицьке духовенство ногами вибивало царські врата, псували антимінси. Звичайно, що через хвилю обурення після пережитого підпілля були і дещо агресивні погляди, однак висвітлення цих подій православними ієрархами є дещо викривленим. На сам перед вихід з підпілля знаменувався духовним піднесенням усього народу, тому не міг бути настільки агресивним дійством.

Хотілося б підвести підсумок, що кожній міф не потрібно сприймати буквально, а насамперед потрібно розвіювати його чіткими прикладами. Тому, на мою думку потрібно з усіх сил старатися йти до примирення, бо сам Ісус Христос говорив, що має бути одне стадо та один пастир.

Міфи і стереотипи про греко-католиків у риториці УПЦ (2006-2016) (Орест Симко)

На початку першого звернення сказано, що ставлення УПЦ до унії є негативним.

У зверненні зазначається, що «Західний регіон України з XIV ст. піддавався особливо сильному ідеологічному тиску з боку представників Римо-католицької Церкви». Слід зауважити, що дане твердження не витримує критики, адже з історії відомо, що саме західні «регіони», а це три єпархії, довше від інших єпархій, тодішньої Київської митрополії, не переходили на унію. Цим стереотипом намагаються показати, що захід України є слабким, ідеологічно нестійким «регіоном», а тому помилився і цю помилку потрібно виправити.

Говорячи про запроданців, автори даного звернення не згадують, що ними було найвище керівництво Церкви включно з Митрополитом, яке законно зібралося на собор і вирішило питання, яке стосувалося саме Української Церкви. Тому цей стереотип «запроданця» також не витримує критики, оскільки у власному домі кожен має право вирішувати свої питання так як вважає за потрібне.

Відсоткове співвідношення (78 %) дуже нагадує «результати» сучасних псевдовиборів на окупованих територіях. Цей стереотип масовості та волевиявлення мав би скласти враження про те, що можливо керівництво і проти, але народ за нас. Таким чином під поняття «волевиявлення народу» можна провести будь-яке вигідне рішення, особливо коли влада на цій території окупаційна.

Щодо таких висловів як: «фашисти», «визволителі» і т. ін., то складається враження, що повертаєшся в радянський союз з його лозунгами і пропагандою. За стільки часу можна було б придумати оригінальніші міфи, але видно, що не вистачає на це можливостей.

Дуже цікавим є стереотип про майно, яке нібито було в когось відібране, потім повернене, згодом передане, а також про землю. Не слід забувати, що все майно в радянському союзі належало державі, а особливо земля, і тому говорити про те, що влада передала Церкві якесь майно є сильним перебільшенням, оскільки таке могло бути лише у виняткових випадках і то лише формально. Передати щось комусь, а тим більше зберегти щось може лише той, кому це майно належить на праві власності, а не той кому це майно дали в тимчасове користування поки не залишиться «останнього попа». Дякувати Богові цього не трапилося, але ставити питання про майно могли б швидше «уніати», в яких відібрали все, вбили, або відіслали до Сибіру і досі нічого не повернули.

Щодо стереотипу, що УГКЦ дорікає УПЦ слід зауважити наступне: Православна Церква також зазнала переслідувань від комуністичної, атеїстичної, безбожної влади, але чому тепер УПЦ розмовляє комуністичною риторикою і риторикою сусідньої держави-агресора? Можливо відповідь на це запитання є в тому, що УГКЦ не йшла на компроміс з безбожниками, а РПЦ частиною якої є УПЦ йшла, що УГКЦ пішла у підпілля, а УПЦ ні, і тому тепер, в такий не властивий для християн спосіб, намагається виправдатися, не зважаючи на заклики УГКЦ про взаємне прощення і діалог?

Через десять років риторика УПЦ мало змінилася, це бачимо також з фільму. Унія і надалі сприймається як негативне явище, як помилка, а не як свідомий вибір. Вражаючим є той факт, що священиків УГКЦ звинувачують у тому, що вони ногами відкривали Царські врата і разом з мирянами насильно захоплювали храми. Пригадуються випадки про боротьбу за волю в 40-50-х рр. ХХ ст., коли КГБ переодягалося в форму воїнів УПА, вбиваючи та грабуючи людей, православних також, звинувачуючи УПА. Щось подібного бачимо і тепер на Сході. Вони майстри провокацій і звинувачень. Тому згадаймо слова Христа : «Нема нічого схованого, що  не виявиться; нічого тайного, що не стане знаним» (Мт 10, 26). З часом ми дізнаємося про справжніх «героїв» цих подій.

Сценарій виступу, присвяченому трагічним подіям Львівського Псевдособору 1946, підготований студентами 4 курсу ЛДС (Іван Слюбик, Геннадій Аронович)

Слава Ісусу Христу!

Ведучий 1. Цими днями згадуємо 70-у річницю Львівського псевдособору 1946 року, згідно рішень якого, Українська Греко-Католицька Церква ліквідовувалась, а її вірні та духовенство переходили до Руської Православної Церкви у юрисдикцію Московського патріаха.

Відео (в семінарії)

(Сценка 2 семінаристи говорять з стареньким отцем про події навколо Псевдособору 1945-46 років).

Семінарист 1:  Скажіть будь ласка, що ви пригадуєте про Псевдособор у Львові 1945-46 років.

Отець: Львівський “собор” був неканонічним зібранням і згідно канонічного права визнавався недійсний, через те, що на ньому не було присутнього жодного єпископа Української Греко-Католицької Церкви. Тому УГКЦ та уся Католицька Церква вважають це зібрання псевдособором. Тривав він з 8 по 10 березня 1946 року і згідно плану КДБ СРСР з ліквідації Української Греко-Католицької церкви, був організований ініціативною групою у складі трьох священиків, як представників трьох єпархій Галицької митрополії.  Львівську репрезентував Гавриїл Костельник, представником від Перемиської був Михайло Мельник і від Станіславівської - Антоній Пельвецький.

(На перед виходить ведучий)

Ведучий 2: Процес лікідації тривав ще з 1939 років. До встановлення влади більшовиків на Західній Україні Українська Греко-Католицька Церква  налічувала 3040 парафій, 4440 церков, мала 5 духовних семінарій, 2 школи, 127 монастирів, видавала 3 тижневі і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священників та понад 3,1 млн. віруючих. УГКЦ відігравала важливу роль у духовному житті Західної України і була національною церквою.

(на перший план знову виходять семінаристи та отець)

Семінарист 2:  Що ж сталося згодом?

Отець: Під час проведення радянізації краю вже восени 1939 р. більшовики припинили діяльність греко-католицької Богословської академії у Львові, єпархіальних духовних семінарій у Перемишлі, Львові та Станіславові, закрили видання духовних часописів, заборонила монаші чини і релігійні установи. Священикам заборонили сповідувати та причащати хворих у лікарнях, у школах – проводити богослужіння, у шкільних класах – мати розп'яття Ісуса Христа. Церковні й монастирські землі конфісковували, ченців і черниць виселяли з монастирів, їх господарство ліквідовували. Громади віруючих та духовенство обкладали надмірними податками (10-15 тис. крб. на рік).

Ведучий 2: Наприкінці 1940 р. почастішали арешти священиків УГКЦ. Бaгaтьoх зaapeштoвaниx перед пpиxoдoм німців розстріляли. В листопаді 1941 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав до Ватикану звіт про нищення УГКЦ більшовиками, в якому повідомляв, що в 1939-1941 рр. на Західній Україні було "ув'язнено або замордовано 32-ох священників, а 33-ох депортовано до Сибіру". На 1267 парафій залишилось лише 807 священиків. Остаточній ліквідації Греко-католицької церкви зашкодив лише початок війни на Східному фронті.

Семінарист: Чи пам’ятаєте ви про делегацію УГКЦ до Москви, підготовану Йосифом Сліпим? У грудні того ж року митрополит Йосиф відправив, на вимогу влади, делегацію представників УГКЦ до Києва і Москви. До неї увійшли архимандрит Климентій Шептицький, отці Гавриїл Костельник. Іван Котів і як перекладач - єромонах студит Герман Будзінський. Делегати внесли 100 тис. крб. до фонду Червоного Хреста на оборону країни та висловили «подяку за визволення» на адресу Й. Сталіна й уряду. Делегацію запевнили у можливості вільного сповідування Греко-Католицької Віри.

Сценка 2: діалог в Москві делегатів та І. Полянського.

І. Полянський: Тепер давайте поговоримо про ті питання , які поставив переді мною митрополит Йосип.

Перше питання стосується того, щоб забезпечити Греко-католицькій церкві вільне виконання богослужінь її церковною владою межах СРСР. Я повинен сказати, що за радянськими законами всім церквам в області виконань релігійних обрядів надана повна свобода дій, тому, само собою зрозуміло, що ніякого виключення щодо Греко-католицької церкви радянська влада робити не буде. Всім існуючим в СРСР церквам,  релігійним об'єднанням гарантовано безперешкодне виконання. Релігійних обрядів відповідно до віровченням кожної з цих церков. Такий порядок буде існувати і в відношенні Греко-католицької церкви.

Архімандрит Шептицький : Таку відповідь на перше питання можна розуміти як позитивну ?

Полянський: Так, як позитивну. Основний декрет наголошує на відокремленні Церкви від держави від 23 січня 1918, тому для внесення ясності в це питання я вважаю все ж своїм боргом вам пояснити, що декрет про відокремлення церкви від держави у нас

залишається в силі, внаслідок чого церква розглядається як приватне товариство. Держава церкви ніякої матеріальної допомоги не надає, і вона існує на свої власні кошти. Всі релігії в Радянському Союзі рівні, привілеїв жодної з релігій не дається на відміну від царського часу, коли православна релігія була панівною. Якщо для тієї чи іншої церкви виникає необхідність підготовки нових кадрів, то для цієї мети з дозволу радянського

уряду можуть бути відкриті духовні академії, семінарії, курси.

Архімандрит Шептицький: А якщо ж не вистачає священиків?

Полянський: Треба їх готувати.

Гр. Будзинський: Для нас це велика радість, що всі релігії рівні, що у православної церкви немає переваги.

Полянський: щодо другого питання про звільнення від судових стягнень зі служителів культу, маємо прохання пояснити сенс цього питання.

Архімандрит Шептицький: Прохання стягувати штрафи через суд частинами, а не відразу.

Костельник: У цьому пункті йдеться про те, щоб на священика податки накладалися не більш, ніж на інші категорії трудящих.

Архімандрит Шептицький: Для нас важливо, щоб податки не позбавляли можливості священика існувати, щоб вони були посильними.

Костельник: Щодо богословської академії та духовної семінарії : радянська влада дозволяє функціонування цих навчальних закладів , і оскільки в ній налічується 250 чол . учнів , значна частина яких мала б бути звільнена від військової повинності , то з цього питання радою приймають необхідних заходів до задоволення цієї вашого прохання .

А. Шептицький : У нас прохання , щоб приміщення не взяли у духовної академії .

 Полянський : Якщо отримано дозвіл на функціонування Духовної

академії , природно , для цього потрібно і приміщення . Зараз треба обмежити приміщенням, яке знаходиться у вас, а потім, після закінчення війни, можна буде це питання ще раз розглянути. Загалом я думаю, що ми постараємось допомогти вам та вашій Церкві бути частиною нашої великої держави. 

Попри те, що зустріч в Москві закінчилась позитивно, однак на той момент доля УГКЦ вже була вирішена. 17 березня 1945 р. Й. Сталін особисто схвалив письмові пропозиції щодо ліквідації УГКЦ за допомогою переведення її під юрисдикцію Московського патріархату.

Тут можна подати уривок з інтронізаційної проповіді митр. Йосифа Сліпого.

Початок цілеспрямованого наступу на УГКЦ пов'язаний з появою 8 квітня 1945 р. у газеті "Вільна Україна" статті Ярослава Галана "З хрестом чи мечем" під псевдонімом В. Росовича. У ній митрополит Андрей та єрархи УГКЦ звинувачувалась у співпраці з німцями і зв’язках з ОУН. Статтю передрукували інші видання Західної України та поширювали окремою брошурою. Після пропагандистської роботи щодо дискредитації УГКЦ як "ворога народу" в ніч з 11 на 12 квітня у соборі св. Юра у Львові та Станіславові  НКВС заарештувало весь єпископат УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим, а також багатьох священиків. Водночас масові арешти відбулися у Станіславі та інших містах. Всього, за даними НКДБ УРСР, у 1945 р. в Україні було заарештовано 96 священників УГКЦ.

Читець: Вороги бажали осягнути мрію,

Тому здійснили штучну подію.

Скликали у Львові псевдособор

І розпочався насильний терор.

Але наші священики, вчителі народу,

Йшли за Церкву у вогонь і в воду,

Бачили усе і вмирали, від розпуки,

Від великого холоду, болю та муки.

У важких терпіннях життя минало,

Лишень серце в грудях билось і оживало.

Мужньо терпіли з хрестом і за Христа,

Чинили святу волю Небесного Отця.

Далекий Схід, Сибір їх не лякав,

Бо кожен з них живу й глибоку віру мав.

У них була лишень одна мета,

Звільнитись від московського ярма.

Таких людей не вистачає нам,

Щоб не служили двом панам.

То скажем їм сьогодні честь і слава,

Що є Церква і Україна - вільна держава.

Тут в кінці можна ще подати певну інформацію яка б достеменно узагальнювала сам Псевдособор

На завершення виступу всі співають Боже Великий Єдиний.

Аналіз соборчика Ново-Милятинського деканату (Андрій Міджак)

1. І. Богданов-”Іванов” вирішив дати отцям два дні на те, щоб вони ознайомились із потрібною літературою, та зобов’язав декана Дрелиха, щоб скликав усіх отців 6 серпня на повторні збори по воз’єднанню із православними.

2. Спільним є те, що о. Микола Маркевич чітко виступає проти воз’єднання. У нотатках “кагебиста” згадується, що Маркевич і Балуш роз’їжджають по парафіях Львівської єпархії і закликають не воз’єднюватись.

 У інтерв’ю вл. Бориса Гудзяка згадується і про вбивство о. Гавриїла Костельника, згадується і про його їмость та про Клюсова, з яким Костельник добре жив.

 У довідці співробітника НКДБ УРСР більше зосереджено увагу на деканальних зборах, та реакцію отців, які були на ньому присутні. Варто зазначити, що отці в більшості не були проти, але просили часу для ознайомлення із потрібною “воз’єднавчою” літературою. Отець Романишин навіть виступив зате, що потрібно прислухатись до о. Костельника.