Опрацьовуючи матеріали, що стосуються
написання цієї самостійної роботи, з перших хвилин фільму та перших рядків
звернення відчувається прагнення пропаганди вибіркових історичних фактів, для
маніпуляції та висвітлення канонічності УПЦ. Адже з історичних джерел
висвітлюється феномен Володимирового хрещення, що легитимізує та надає
правосильної діяльності УПЦ на історичній території Київської Русі, проте
забуваються важливі факти неканонічних свячень православної ієрархії
єрусалимським патріархом Теофаном, що не мав повноважень здійснювати свячення
ієрархів, що підпорядковувалися константинопольському патріархові. Цей
еклезіологічний ексклюзивізм, щодо хрещення Русі, відображає прагнення УПЦ
наголосити на вийнятковості своєї ієрархії. Також прослідковуються закиди, щодо
укладання Берестейської унії, що базувалися лише на політичних засадах та
гостро критикується та засуджується ця історична подія, наголошуючи на
частковості бажаючих укласти унію, проте у той самий час забуваючи, що унію не
прийняли лише троє тогочасних ієрархів. Схожим міфом сучасного трактування УГКЦ
православними ієрархами відображається наголошення, що греко-католицьке
духовенство діє виключно з політичних та державних інтересів, тим самим
вивищуючи себе як ієрархія, що дбає виключно про духовні потреби вірних.
Цікавим «кіноляпом», можна вважати той факт, що під час фільму, коли іде мова
про вихід УГКЦ з підпілля перше стверджується, що так званий перехід з
православ’я був ініціативою лише духовенства, що вірні не бажали виходу УГКЦ з
підпілля, називаючи цю подію зрадою православ’я, проте коли згадується подія
«захвату» собору в Івано-Франківську бачимо, що у соборі залишилося лише чотири
особи, а усі інші бажали повернення святині УГКЦ. Також, коли ієрей Макарій
наголошує, що фанатики прийшли відібрати «його» собор, то мабуть сам забуває,
що декілька хвилин перед цим стверджує, що на початку сам собор належав УГКЦ.
Дуже болючим міфом, а радше брехнею, є наклеп на українських праведників
митрополита Андрея та патріарха Йосипа, про їх співпрацю з фашистами, чи
правильно казати з нацистами, якщо іде мова про уряд Третього Рейху. Ці два
праведних мужі ніколи не були прибічниками певних ідеологій чи політичних сил,
а навпаки завжди залишалися не заангажованими персонами, що здійснювали провід
УГКЦ та завжди давали об’єктивну оцінку
різноманітним зловживанням влади, не зважаючи на політичні сили. Великий міф
УПЦ наголошує на легітимності та законності проведення «Львівського собору», на
якому не було жодного греко-католицького ієрарха, тому говорити про
канонічність цього зібрання, що укладав певні рішення, а саме ліквідацію
укладання Берестейської унії, стає неможливим. Болючим міфом також залишається
ствердження, що греко-католицьке духовенство та вірні залишали українські землі
за власним бажанням, без примусу та ув’язнення. УПЦ називає зібрання священиків
та мирян собором, що відображає еклезіологічну та канонічну необізнаність осіб,
що укладали ці матеріали. Ще одним міфом УПЦ є наголошення на тому, що саме
завдяки «псевдо собору» були врятовані греко-католики від переслідування, так
би мовити, що православних не переслідували, але також у деяких моментах фільму
наголошується, що в усій цій ситуації винна лише політична радянська влада і що
православне духовенство не причетне до переслідування, а й саме зазнавало
переслідування від атеїстичного уряду. Варто зазначити, що справді
переслідування відбувалися і у православній церкві, але тільки тої частини
духовенства, що не підпорядковувалася безбожницькому урядові. Досить цікавими є
завершення звернення синоду та коментаря УПЦ, що у своїй дійсності різняться
між собою, де у одному зазначається про анатему Берестейської унії, а у другому
наголошується на важливості порозуміння та співпраці. Отже, варто зазначити, що
УПЦ завжди вважала себе єдиною Церквою на території сучасної України як
правонаступниця Володимирового хрещення, що відображає конфесійний ексклюзивізм
та неспроможність об’єктивної оцінки історичних процесів та подій.
Немає коментарів:
Дописати коментар