Пропонуємо вашій увазі історичну довідку щодо псевдособору,
яка була представлена слухачам храму.
I.
Передумови
скликання псевдособору, історичний контекст
Наступ сталінського режиму на Греко-Католицьку Церкву в
Галичині був однією зі складових загального плану протидії католицизмові в
СРСР, а також в інших країнах Східної Європи, що опинилися в сфері впливу
Радянського Союзу. Саме рішення про «возз’єднання» УГКЦ із Московським
Патріархатом було доведено до відома партійного активу вже в лютому 1945 р.
Сталінський уряд вбачав реальну перешкоду в реалізації свого наступу на Церкву
в Україні в митрополитові Йосипу Сліпому, тому вже в березні 1946 р. відбувся
суд над ним Києві. Рішенням суду був засуд Митрополита на 8 років важкої тюрми
і каторжних робіт в Сибірі. Щодо українського духовенства, то офіційне
повідомлення про арешт української католицької ієрархії вперше з’явиться в
пресі майже через рік, 1 березня 1946 р., коли газета «Вільна Україна»
оприлюднить його «причину» («за активну зрадницьку й підсобницьку діяльність на
користь німецьких окупантів») та зізнання заарештованих «у проведенні ворожої
діяльності проти СРСР». Проте, як засвідчують офіційні документи, в Західній
Україні мало хто вірив у правдоподібність таких тверджень.
Одразу ж після арешту членів єпископату, радянські репресивні
служби, відповідно до сформульованих в інструкції Карпова завдань, узялися за
створення «добровільної» «Ініціативної групи по возз’єднанню Греко-Католицької
Церкви з Православною Церквою» з осідком у Львові. Це завдання доручили
Сергієві Даниленку. Першим кроком до його реалізації стало призначення органами
НКДБ наприкінці квітня 1945 р. о. Гавриїла Костельника адміністратором
Львівської архиєпархії.
О. Костельник
скликав львівських священиків, щоб обговорити ситуацію, в якій опинилася УГКЦ
після арешту єпископів. Він повідомив, що радянська влада більше не
толеруватиме існування Церкви, а також попередив, що духовним особам, які
відмовляються офіційно перейти до РПЦ, не уникнути репресій. У травні 1945 р.
Ініціативна група звернулася до РНК УРСР і до Й. Сталіна з «проханням» вивести
Церкву [УКЦ] зі стану анархії і об’єднати її з [Російською] Православною
Церквою.
II.
Хід
собору. Рішення
У п’ятницю вранці, 8 березня 1946 р., делегати собору були
доставлені до собору Св. Юра, щоб там під надійною охороною виконати відведену
їм роль у розписаному насамперед до дрібниць «возз’єднавчому» зібранні. У
присутності 216 представників і 19 мирян співслужили три засновники
Ініціативної групи: Г. Костельник, А. Пельвецький і М. Мельник. Потім,
відповідно до затвердженого на передсоборному зібранні порядку денного, ці троє
перебрали на себе функції президії «собору».
Наприкінці першого робочого дня Собору було присвячено «канонічному
оформленню» прийнятої напередодні ухвали. Символічно, що одразу після цього
було відправлено панахиду за покійного митрополита А. Шептицького, що
найцікавіше, потрактовано його як «предтечу православ’я в Галичині». На
засіданні прийняли такі рішення:
1.
Анулювати постанови Берестейської унії 1946 року.
2.
Відірватися від Римської (Папської) Церкви.
3.
Повернутися до прадідівської православної віри.
4.
Возз'єднатися із «Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі» .
Також, було вирішено надіслати привітальні грамоти патріарху
Московському Олексію I, митрополиту Київському та екзарху всієї України Івану,
Константинопольському патріарху, а, також, Йосипу Сталіну та Микиті Хрущову.
Делегатами собору було прийнято ряд літургійних змін: опускання додатку «і
Сина» на «Символі віри», усунення догматів про чистилище і Непорочне Зачаття,
заміна поминання папи на патріарха Московського тощо. У зверненні до
духовенства і вірних члени собору закликали наслідувати рішення «своїх
пастирів» і добровільно приєднуватися до РПЦ.
Немає коментарів:
Дописати коментар